Страшні казки про звірства ЗСУ та визнання у власній жорстокості. Огляд ЗМІ окупованого Донбасу

Минулого тижня у ЗМІ окупованого Донбасу було опубліковано серію розповідей "очевидців" про "злих ЗСУшників" і жителів Костянтинівки – їхніх "невинних жертв". Їх подавали як документалістику, але насправді вони більше були схожі на моторошні сюжети Гічкока або Стівена Кінга – жахливо, страшно, але неправда.

А судді хто?

Автором, точніше, збирачем страшних казок про "українських нацистів", виступив якийсь Максим Григор'єв, який називає себе директором Фонду дослідження проблем демократії, головою так званого "Міжнародного громадського трибуналу щодо злочинів українських неонацистів та їхніх пособників", учасником "СВО", а також професором Російського державного гуманітарного університету.

Про ступінь достовірності зібраних ним "свідчень" очевидців опосередковано можна судити за "прозорістю" офіційної біографії товариша Григор'єва. Тут не все так просто. Він справді є директором Фонду дослідження проблем демократії, вбудованого в російську пропагандистську машину, і головою ще більш пропагандистського "Міжнародного громадського трибуналу", не визнаного ні міжнародною спільнотою, ні міжнародними судами. Російські офіційні джерела також називають його професором РДГУ. Однак в опублікованому на офіційному сайті університету списку професорсько-викладацького складу кафедри зарубіжного регіонознавства та зовнішньої політики, до якої його офіційно відносять, прізвище Григор'єва відсутнє.

Не менш цікава історія з його участю у "СВО". Російські державні та провладні джерела називають Григор'єва її учасником, однак незалежних підтверджень його безпосередньої участі саме у бойових діях виявити не вдалося. З доступних матеріалів випливає, що його діяльність на окупованих територіях полягала у зборі свідчень місцевих жителів та підготовці на їхній основі доповідей про нібито скоєні українськими військовими злочини.

Саме таким чином з'явилася доповідь про "злочини київського режиму проти мирного російського населення міста Костянтинівки", представлена в Москві 22 липня. Григор'єв заявляє, що в основу доповіді лягли розповіді жителів міста, яких представники очолюваного ним "Міжнародного громадського трибуналу" опитували на окупованій території. Після презентації доповіді ці історії почали активно тиражувати російські та окупаційні ЗМІ, представляючи підкреслено емоційні розповіді окремих людей як докази нібито злочинів ЗСУ. Про незалежне підтвердження озвучених звинувачень навіть не йшлося.

А тепер найцікавіше. Давайте подивимося, що саме розповідають ці "очевидці" і наскільки їхні історії відповідають реальності….

Страшні казки на ніч

Трохи контексту для розуміння абсурдності всіх звинувачень України з боку "міжнародних трибунальщиків" та підхоплених цими фейками повідомлень у ЗМІ окупованого Донбасу. Щоденні обстріли Костянтинівки авіабомбами та артилерією розпочалися з лютого – березня 2025 року, у середині жовтня 2025 року почалися перші спроби штурму міста. Тож на запитання "Хто стріляв?" є цілком однозначна відповідь. Обстріли велися практично безперервно з використанням широкого спектра озброєнь: КАБів та артилерії. Житлові масиви та дороги на в'їздах до міста постійно зазнавали ударів FPV-дронів та безпілотників типу "Молнія-2". Це призводило до руйнувань приватних будинків та жертв серед мирного населення. Місто тоді повністю контролювалося Силами оборони України, які аж ніяк не могли обстрілювати його.

Однак товариш Григор'єв знайшов співрозмовників, які розповіли йому саме те, що він хотів почути. Без фактів, без доказів, зате дуже емоційно… Передусім дісталося президенту України Володимиру Зеленському.

"Зеленського, якби була можливість, я б просто знищив"; "Знаєте, це, звичайно, може здатися зовсім жорстоко, але я б Зеленського прив'язала до стовпа і щодня відривала від нього по шматочку"; "Зеленський — злочинець. Злочинець, який зрадив свій народ. Тому що так чинити з людьми, так руйнувати власні міста, так убивати власне населення, проводити такий геноцид може тільки людина злочинного складу. Я вважаю, немає майбутнього в Україні"; "Зеленський — це не людина, це чудовисько. І народили його не мати й батько, не жінка, а просто якісь чудовиська, чудовиська якісь. (…) Я б взяла його і всіх виродків, я б ткнула в кожен будинок обличчям, ні, не обличчям, мордою, і говорила: це твоє покарання за те, що ти зруйнував мій будинок, а потім ще підпалив мою квартиру, що ти зруйнував кожен дитячий садок, ти зруйнував нашу школу, ти зруйнував наші лікарні, ти зруйнував нашу вулицю, зруйнував моє місто", – дали "дуже важливі" свідчення переважно літні жінки.

До речі, одна з пенсіонерок, 77-річна працівниця освіти з Костянтинівки Раїса Априщенко, у повній відповідності до кремлівських наративів заявила, що не вважає Костянтинівку Україною. При цьому на пенсію вона вийшла з посади української державної службовиці міського управління освіти.

Улюбленим сюжетом розповідей про "звірства" українських військових у Костянтинівці є тема евакуації мирних жителів. Свідчення російської та сепаратистської пропаганди сповнені суперечностей і нестиковок. Заяви про те, що ЗСУ нібито використовували мирних жителів як живий щит, легко уживаються зі скаргами на те, що українська влада оголосила обов'язкову евакуацію.

"Українські військові нам увесь час говорили: "Евакуюйтеся, евакуюйтеся. Якщо ви не евакуюєтеся, значить, ви ждуни. Ось ви хочете русский мир, ось ви хочете Росію, через вас почалася війна на Донбасі"; "Поліція приходить, спочатку проводить бесіду, що, мовляв, потрібно евакуюватися…", – визнають свідки факт реальної турботи евакуаційних груп. Але, на їхню думку, людям пропонували залишити смертельно небезпечне місто тому, що "згодом це використовувалося б у пропагандистських цілях". А ось жителів Костянтинівки, які намагалися самостійно виїхати з міста в бік уже окупованих територій, українські військові нібито систематично розстрілювали з дронів.

Ну і, звичайно, в опублікованих минулого тижня байках про "злих неонацистів" не обійшлося без мовного питання.

"Бойовики ЗСУ під час окупації Костянтинівки били її жителів, якщо ті говорили російською мовою", – так місцеві журналісти починали свої новини на цю тему. "Припустимо, йде людина. Сказав російською. А йому українською: "Чому не на рідній мові?" А він усе життя розмовляв російською мовою. Такі "виховні бесіди" закінчувалися побиттями", – налякав читачів "молодих республік" один із місцевих жителів.

PS. Як то кажуть, "сказка ложь, да в ней намек…" Чому численні публікації російських і сепаратистських ЗМІ так зациклені на жорстокостях війни? Ймовірно, тому, що ідеологи "русского мира" вважають насильство її обов'язковим супутником з обох боків. У цьому сенсі цікавий допис російської блогерки Сании Денисової, яка нині оселилася в "ДНР" і віщає від імені жителів окупованого Донбасу. Вона згадала про жорстоке вбивство в Єкатеринбурзі російського академіка групою російських же відморозків. "Усім, хто брав участь у побитті вченого, потрібно вирушити на СВО. Там їхня жорстокість стане в пригоді під час звільнення населених пунктів…", – написала вона. Жорстокість під час звільнення – це обмовка навіть не за Фрейдом, а, радше, за маркізом де Садом…